«Остарбайтери – невільники Третього Райху» (До 76-річниці визволення Полтавщини від нацистських загарбників)

Здавалося про життя невільників Третього Райху періоду Другої світової війни написано немало. Але радянські історики, висвітлюючи цю тематику, писали насамперед про ті випробовування, які зазнавали остарбайтери (ще східняки, остівці) на чужині, залишаючи за кадром їхнє життя вже після повернення на Батьківщину.

Та, на нашу думку, поневіряння поверненців після війни не закінчувалися. На тих, хто пережив неволю, чистилище у таборах НКВС та відповідну фільтрацію, чекали нові випробовування. На кожного із репатріантів силовими органами заводилася відповідна справа з агентурними документами, протоколами допитів та ін. Відтак, увесь той зібраний пакет документів оперативно надсилався до місцевих органів міністерства державної безпеки (далі МДБ) для використання і для подальшого вишукування інших додаткових обтяжуючих доказів проти того чи іншого поверненця. Такі особи, попри усю ідеологічну пропаганду радянського уряду щодо лояльності до потерпілих, на довгі роки ставали покидьками для суспільства: вони не могли без дозволу місцевої влади змінити місце свого проживання, а за самовільний виїзд їх чекала сувора й невідворотня кара. Репатріанти 1940-1950-х рр. відчували на собі і на членах своїх родин обмеження у праві одержання освіти чи вибору професії, у окремих випадках позбувалися власної нерухомості (як, приміром, колишній світовий чемпіон з боротьби, мешканець м. Полтави Іван Шемякін – Т. П.). На довгі роки люди потрапляли під прискіпливій нагляд силових структур, які при кожній нагоді намагалися нагадати нещасним про «злочинне» минуле та використати їх, якщо це було потрібно, в ідеологічних цілях.

Наскільки важливим був ідеологічний чинник у роботі з поверненцями свідчать численні звіти відділу у справах репатрійованих виконавчого комітету Полтавської обласної ради депутатів трудящих. Так відповідно до звіту за перше півріччя 1948 року місцевими органами влади було підготовлено 20 об’єктів для кінозйомки про нове «щасливе і заможне» життя остарбайтерів під сяйвом сталінської конституції; зібрано матеріали для брошури з відомостями про трудове, господарське та матеріально-побутове улаштування репатріантів. Лише за період від 1945 по 1947 рік для тих, хто повернувся з Німеччини, партійними, радянськими, профспілковими та комсомольськими організаціями краю було проведено 2866 мітингів (присутніх 84871 чол.), 27387 бесід (охоплено 239925 чол.), 6358 докладів (153647 чол.), 5195 лекцій (97527 чол.), 22253 колективних читок газет (охоплено 216906 чол.). На підприємствах, в установах та в організаціях провадилося обов’язкове, колективне вивчення «Короткого курсу ВКП(б)».

Та на цьому ідеологічне перевиховання репатріантів та їхніх родичів не закінчувалося. Зважаючи на те, що сотні тисяч колишніх радянських людей після Другої світової війни добровільно залишилися у Західній Німеччині, Австрії, Бельгії, Голландії, Франції, Англії Польщі, Італії, Югославії та ін., ідеологічні  партійні структури та органи МДБ у другій половині 1940-х розпочали активну роботу щодо розшуків таких краян та їх повернення додому (кількість неповерненців по області складала близько 30 тис. осіб). Тож відповідно до інструкції облвиконкому від 07.01.1949 №4/12 місцеві органи влади мали організовувати так звані «патріотичні» листи за кордон до земляків, причому робити це руками родичів та друзів.

У Державному архіві Полтавської області зберігається комплекс документів, які проливають світло на умови життя та діяльність остарбайтерів. Це листи, які надсилалися невільниками Третього Райху на територію нашого краю.

Щоправда, до адресатів зазначена кореспонденція так і не надійшла, оскільки написана вона була в серпні-вересні 1943 року, коли на Лівобережній Україні відбувалися запеклі бої. Тож поштова кореспонденція, яка доправлялася з території Райху в спеціальних вагонах, була перехоплена частинами Червоної армії. Відтак, документи, котрі вціліли, були передані на зберігання у відповідні архівні установи УРСР.

При ознайомленні з листами наших земляків впадає у вічі те, що людина, котра тривалий час тяжко працювала за межами рідної домівки, не могла умістити всю палітру власних вражень, переживань та відчуттів на маленькому шматочку паперу. Крім того, кореспонденція піддавалася прискіпливому перегляду цензорів. Та попри все листи тепер є чудовим джерелом для розуміння тогочасної епохи.

Тарас Пустовіт, заступник директора Державного архіву Полтавської області,

заслужений працівник культури України,

голова Полтавського міського товариства «Просвіта ім. Т.Г.Шевченка.

Друк