• Eng
  • Рус
  • Укр

До уваги громадян, які бажають отримати архівні послуги!

Інформація щодо оформлення запитів та роботи читальних залів розміщена у рубриці"ЗВЕРНЕННЯ ГРОМАДЯН".

22 січня - День Соборності України

У незалежній Україні на державному рівні з 1999 року відзначається День Соборності, день двох 22-х січнів, який вже у період української революції 1917-1921 років став символом нашої державності та соборності.

22 січня 1918 року Українська Центральна Рада (УЦР) в Києві ухвалила ІV Універсал, в якому проголосила Українську Народну Республіку «самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу», а дня 22 січня 1919 року Директорія, продовжуючи державницькі традиції своїх попередників, ухвалила Акт Злуки Української Народної Республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Упродовж останніх років, відзначаючи День Соборності України, традиційно чомусь більше згадують про Акт Злуки, ніж про проголошення УЦР ІV Універсалу, хоча, на нашу думку, ці документи рівнозначні по значимості. Адже Акти 22-х січнів 1918-1919 років є складовими єдиного державотворчого процесу, який хоч і відбувався у далеко несприятливих зовнішньо-політичних умовинах, але відбувався цілком природно і в динаміці. До того ж, ці Акти, як засвідчила (і свідчить) історія, мали і далекосяжні наслідки у площині нашої подальшої боротьби за свободу і незалежність у період 1920-х, 1940-1950-х років, у період перебудови, і врешті-решт під час проведення українських революцій ХХІ ст. Надихають вони на боротьбу і сьогодні бійців ЗСУ, які на Сході воюють з нашим одвічним північно-східним ворогом, і про це треба і писати, і пам’ятати.

Літописець української революції 1917-1921 років, історик Дмитро Дорошенко зафіксував для нащадків урочисті миттєвості нашого державотворення, Щоб відчути дух тогочасної епохи наведемо короткий фрагмент з його праці «Історія України. Доба Центральної Ради» про урочисте засідання Центральної Ради, що відбулося  22 січня 1918 року в м. Києві. «Збори відкрив М. Грушевський  короткою промовою. Він казав, що вибори до Українських установчих зборів через заколот і безладдя не могли відбутись, і самі Збори через те не могли зійтися в призначений час. Обставини  одначе склалися так, що відкладати надалі деякі важні рішення було не можна… М. Грушевський бере в руки текст Універсалу. Всі відразу встають і  уважно слухають… Коли Грушевський промовив «однині Україна стає самостійною, ні від кого незалежною…», зала вибухнула громом оплесків і вигуків «Слава», які стократ лунають в залі, аж стіни дрижать. Кілька разів читання припиняється оваціями, особливо при словах, що Генеральний Секретаріат переіменовується в Раду Народних Міністрів, що Україна повинна бути очищена від насланих з Петербурга насильників та при згадці про земельну реформу. Так вітало Універсал свідоме українське громадянство, що заповнило сеї пам’ятної ночі залу Педагогічного Музею. Але керівники Ц. Ради вважали за потрібне  піддати цей історичний акт – проголошення самостійності України – під голосування, неначе це був звичайний законопроект. Спочатку було проведене поіменне голосування, а потім дано слово представникам фракцій, щоб вони могли висловитися по мотивах голосування. Після скінчення голосування М. Грушевський  урочисто промовив: «Четвертий Універсал Центральної Ради прийнято. Україну проголошено самостійною і незалежною Народною Республікою». У відповідь почувся спів «Ще не вмерла України», який підхопили всі присутні».

Державотворчі заходи і в 1918, і в 1919 роках залишалися пріоритетними для провідників УНР, Української Держави та Директорії. Тому сучасники чудово усвідомлювали значимість проголошеного ІV Універсалу для розбудови молодої держави. Тож невипадково датою проголошення Акта Злуки між УНР та ЗУНР  було заздалегідь визначено символічне 22 січня 1919 року. Цей Універсал було проголошено на Софійській площі у Києві в дуже урочистій формі, у присутності очільників УНР, урядових делегацій, делегатів Трудового Конгресу, дипломатичного корпусу, генералітету армії УНР, січових стрільців, великої кількості пересічного люду (будній день 22 січня було оголошено неробочим).  

Але в умовах зовнішньої агресії, перманентних військових дій, політично розбурханого і дезорганізованого суспільства Директорії так і не вдалося до кінця зреалізувати свої соціально-економічну і політичну програми: завершити експропріацію поміщицьких маєтків та роздати землю селянам, ввести державний контроль на приватних підприємствах, створити органи державної влади, які б користувалися довірою народу. Та й того, що було зроблено у такий короткий проміжок часу у державотворчій площині викликає захоплення. 

Лише у Полтавській губернії в 1917-1918 роках були здійснені конкретні заходи щодо українізації навчальних закладів краю, розбудови кооперативних установ, громадських інституцій; відкрито десятки українських гімназій, Історико-філологічний факультет, Центральний історичний архів Полтавщини та ін. культурно-просвітницькі інституції краю. Висловлювали свою підтримку Директорії органи місцевої влади та значна частина селянства. Однак розбудовувати своїми силами власну державу завадили краянам знову червоногвардійські загони, які стрімко просувалися зі сторони Харкова. 

Уранці 19 січня 1919 року більшовицькі загони вступили до Полтави. Типовим явищем стали насилля, обшуки та розстріли мирного населення, накладення контрибуції на місцеву буржуазію. У місцевих радянських періодичних виданнях почали друкуватися довгі реєстри неблагонадійних осіб, які викликалися у спеціальні репресивні органи. За спогадами полтавського лікаря Олександра Несвіцького, більшовиками у ці січневі дні 1919 р. першочергово були прийняті такі декрети: про облік друкарських машинок, револьверів, біноклів; для боротьби із саботажем повсюди у містах створювалися Надзвичайні комісії, водночас повсюдно закривалися духовні навчальні заклади усіх рівнів. Передбачаючи з боку більшовиків жорсткий терор та проведення політичних репресій, частина місцевої національно свідомої інтелігенції (приміром, Віктор Андрієвський, Павло Чижевський, Вадим Щербаківський) була змушена залишити рідні місця і емігрувати на Захід. Назавжди масово полишали звичні місця проживання й іноземці, передовсім поляки.

Упродовж кількох наступних десятиліть, фактично до початку 1990-х років компартійно-радянська влада не визнавала 22 січня святковим днем, фахівці з історії КПРС за звичкою «витягували» на загал різні ідеологічні штампи, щоб дискредитувати лідерів УНР та ЗУНР, знакові події української революції; зокрема, Акт Злуки УНР і ЗУНР 1919 року сприймала як щось «незвершене», ледь не утопічне, а то й злочинне. І навпаки, подіям «золотого вересня» 1939-го радянські ідеологи надавали особливої значимості, мовляв, саме тоді «дві України» радісно об’єдналися у єдиному братському пориві.

Навіть вже у перебудовчий період у грунтовному енциклопедичному виданні «Великий Жовтень і громадянська війна на Україні» (К., 1987) про Акт Злуки згадувалося кількома рядками і то у негативному контексті: Директорія «прагнучи об’єднати сили української контрреволюції підписала угоду «про возз’єднання з буржуазно-націоналістичною Західноукраїнською республікою. Проте Директорія була безсила протистояти могутньому піднесенню революційної боротьби українських робітників і селян».  

Тож треба віддати належне очільникам Народного РУХу та інших національно-патріотичних сил, представникам української діаспори, які 21 січня 1990 року до Дня Соборності України уперше за роки радянської влади зініціювали проведення багатотисячної акції – Всеукраїнського ланцюга пам’яті, з’єднавши людським ланцюгом Київ та Львів. До речі, саму активну участь у цьому заході взяли десятки полтавців. Тоді нашій делегації було відведено місце у самому серці столиці – біля Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Наступного 1991 року, коли представники демократичних сил Полтавщини подавали до органів місцевого самоврядування заявку для відзначення просто неба Дня соборності України, відповідь була прогнозовано негативною. Головними аргументами компартійно-радянської влади було те, що «з державно-правової точки зору ніякого об’єднання у 1919 році не відбулося, оскільки Харківщина, Катеринославщина і Полтавщина входили на той час до складу Радянської України. Тожукраїнський народ і не підтримав об’єднання двох буржуазних республік…». На думку модерних компартійних ідеологіводвічне прагнення українського народу до об’єднання відбулося не у 1919 році, а лишеу жовтні 1939 року. Тоталітарна система до останнього трималася своїх догм.  

День 22 січня, день Незалежності і Соборності України – не тільки велике й світле минуле, це, в першу чергу символ нашого майбутнього. Це також своєрідний підсумок наших дій у площині утвердження нашої державності. Тому в ці останні січневі дні віддамо належну шану і достойникам визвольних змагань 1917-1921 років, і нашим сучасним Героям ХХІ ст.  

Тарас Пустовіт, заступник директора Державного архіву Полтавської області, Заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства «Просвіта» іменіТ. Г. Шевченка. 

 

На виконання Указу Президента України №17/2016 від 22.01.2016 «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 рр.», Плану заходів з підготовки та відзначення у 2017 році в області Дня Соборності України, Плану виставкової діяльності на 2017 рік Державний архів Полтавської області представляє он-лайн виставку до Дня Соборності України.


© 2017 Державний архів Полтавської області
Розробник: Divilon